Спогади ліквідатора аварії на ЧАЕС Олега Тов’янського

“Німий докір”

Звістку про аварію на Чорнобильській АЕС я почув 26 квітня 1986 року, коли вранці прийшов на роботу в пожежну частину №1, де працював на посаді замполіта. Ніхто із нас належним чином не міг уявити собі, що таке атомна електростанція, а тим більше чим загрожує аварія на ній. Ми лише робили різні припущення.

Через кілька днів повернулися ті, хто виїздив на евакуацію людей. Вони мало що розповідали. До того ж, усі одразу потрапили до лікарні.

А 4 травня надійшла команда підготувати 10 чоловік для відправки на ліквідацію наслідків аварії. Ось ті, хто у складі зведеного загону рушили на зустріч з “мирним атомом”: старший лейтенант внутрішньої служби В. Мостович, сержант В. Караульний, молодший сержант О. Поляков, сержант В. Щирий, молодший сержант Е. Меречин та молодший сержант М. Глушак. Перед відправкою усіх зібрали у відділі пожежної охорони, де перед нам з короткою промовою виступив начальник відділу Борис Чумак. Я не пам’ятаю про що конкретно він говорив, але запам’ятав його очі: звичайно похмурі, вони були вологими і червоними від безсонних ночей і тривог.

Вже у Іванкові ми отримали команду кільком відділенням рушати на Чорнобиль. Зведену групу очолив підполковник внутрішньої служби А.П. Мазуркевич – він же одночасно був і начальником зведеного загону Житомирської області. У Чорнобилі Мазуркевич поставив переді мною завдання, які мені належало виконувати, передав списки особового складу і повернувся у загін. На якусь мить я відчув себе безпорадним та розгубленим. Та офіцер з Києва Сергій (прізвище його не пам’ятаю) допомагав мені та давав поради.

Моєму “госпвзводу” довелося дезактивувати територію частини і міста, рити могильники для кинутого обмундирування, будувати туалети, розгортати польову лазню, забезпечувати її чистою водою. А з нею весь час були проблеми, бо вода з водогону була радіоактивною. Доводилося сідати на машину, брати із собою дозиметриста і шукати водойму з чистою водою. Але ми все ж таки її знайшли!

Неодноразово у складі чергових караулів мені доводилося виїздити на гасіння пожеж у Чорнобильському районі. Орієнтуватися було складно, радіозв’язку не було, бо всі радіостанції працювали на різних частотах. Адресу пожежі частіше за все повідомляла повітряна розвідка. Далі ми вже діяли за інтуїцією.

Відселені села – незабутнє видовище. Вулицями вештаються кури, гуси, але немає людей та тварин. Одного разу до нас підбіг собака і почав дряпати дверцята пожежної машини. Ми дали йому їжу, що в нас залишилася. Я здивувався як він їв – хапав на льоту скоринки хліба, а варені яйця ковтав зі шкарлупою.

У перші дні перебування у зоні Чорнобиля погано було налагоджене харчування, давалися взнаки й проблеми з питною водою. Нам видавали пайок: дві рибні консерви, одна з тушонкою, одна з кашею, кусень хліба, 20 грамів вершкового масла, два помідори, одну пляшку води. Це на добу. Постійно шалено хотілося пити, бо дерло горло від підвищеного радіаційного фону. Ми обходилися горілкою (яку привезли із собою) та водою із-під крану. Горілку ми привезли потайки, бо на той час все ще діяв указ Горбачова. Але ж ми її пили, щоб зняти нервову напругу, захиститися від радіації. Якусь позитивну роль горілка все ж таки відігравала.

Особливе ставлення до аварії було в наших жінок – дружин, матерів. З Житомира до Іванкова щодня їздила оперативна машина, і наші жінки передавали замасковану під компот горілку. Звідки вони дізналися, що вона була нам потрібна? Вічні вороги – жінки і горілка. А тут на тобі!

А на АЕС я потрапив у складі команди, що готувала бетон, який закачувався під зруйнований реактор. Слід було в потрібний момент подавати воду на бетономіксери, а потім бетонну суміш під тиском закачувати під реактор. Суміш часто застигала у трубах. Доки міняли трубопровід, ми ховалися у підземному бункері, у якому відпочивали ті, хто працював безпосередньо під реактором.

Найважча для мене видалася остання, п’ята, зміна. Пішла носом кров, почалася рвота. Я відніс це до перевантажень, що випали на мою долю, хоча після цього мене одразу відправили додому.

У Чорнобилі нам видавали індивідуальні пакети, у яких були таблетки ніби із захисними функціями. Одного разу до нас завітав лікар, який став “просвітлювати” нас про шкідливість алкоголю. Наприкінці лекції він довірливо сказав, що після отримання 25 рентгенів нам залишилося жити не більше п’яти років. Мертвецька тиша після цих слів вразила лікаря. Він не міг второпати, що це нас не лякає, і ми готові до найгіршого.

На станції в адмінкорпусі працювала одна-єдина жінка на весь Чорнобиль. З ганчіркою і шваброю протирала підлогу. Вона була у білому комбінезоні, у білій хустині, насунутій на очі. Сотні чоловіків проходили повз жінку і кожен співчутливо думав, що їй тут не місце. Що примусило слабку половину залишитися на станції - один Бог знає.

То був грізний і неповторний час. Хай біжать роки, але тих днів у Чорнобилі мені ніколи не забути.

Матеріал обробляла Ірина Романюк,

прес-служба

ГУ МНС України

в Житомирській області