Указом Президента України 14 грудня вшановуються ліквідатори аварії ні ЧАЄС

І знову сниться той жахливий сон:

Радіаційний пил ковтають ліквідатори.

І осідає в душах і серцях

Той невимовний жах від атомної станції...

„Завжди рятував людські тіла, тепер буду рятувати душі”, –

ділиться мріями 47-річний Михайло Глушак, один із багатьох ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

Коли мені запропонували взяти інтерв’ю у ліквідатора аварії на ЧАЕС, пожежника, який все життя присвятив боротьбі з вогняною стихією, я чомусь уявляла собі дебелого дядька із загостреними рисами обличчя, наскрізь продимленого, суворого і жорсткого. Однак, уявіть собі моє щире здивування, коли переді мною постала зовсім інша людина – з неймовірним сяєвом в очах, тендітний, сильний духом, ніжною душею та шаленим бажанням допомогти людям чоловік. І скажу чесно, протягом усієї розмови він не переставав мене дивувати.

Трохи знаючи Михайла Васильовича Глушака по роботі відразу запитала про його громадську релігійну діяльність. Від багатьох людей чула (та й сама знаю) про благодійну допомогу пожежного малозабезпеченим сім’ям, дітям-сиротам. Що ж спонукало все-таки Михайла Глушака звернутися до Бога, допомагати знедоленим, рятувати душі?

„Все своє життя я відчував, що у Бога є план на мене, - ділиться Михайло Васильович, - я завжди цікавився релігією і шукав Його всюди. Втрата коханої дружини та робота в Чорнобилі змусили мене замислитись над сенсом життя, переосмислити все...”

А в Чорнобиль Михайло потрапив прямо з чергування. 9 травня заступив у свій ІV-й караул самостійної державної пожежної частини №1 по охороні м. Житомира, де на той час працював водієм на автомобілі 2-го ходу. Приблизно о третій годині дня, коли вони щойно ліквідували пожежу у Житомирському районі, по радіостанції надійшов запит про повернення до частини. Як з’ясувалося, надійшло розпорядження від начальника пожежної охорони області Бориса Чумака залишити чергування, всьому караулу їхати додому збиратися. Їх чекали о 20.00 у відділі пожежної охорони на Мальованці для формування зведеного Житомирського загону на ліквідацію аварії на ЧАЕС. Михайло Глушак довго не роздумував – взяв їжі на добу, мило, рушник, бушлат, а жінці залишив записку.

«Звісно, можна було «захворіти», щоб туди не їхати, відмовитись. Однак, ніхто з нас так не вчинив…», - продовжує розповідь Михайло.

У відділі зібрали всіх в актовому залі – Чумак і Антонюк (який прибув з Чорнобиля) намагались заспокоїти особовий склад. Казали, що нічого страшного немає, але вигляд Антонюка свідчив протилежне – людина неначе почорніла…

На ранок загін із 289 чоловік на пожежних автомобілях вже був в Іванково. Там розташовувався загін, який був поза зоною досяжності радіоактивного випромінювання. 2 доби Михайло разом з іншими товаришами проходили навчання по роботі з автонасосами. Адже їм було поставлено задачу – разом із донецькими шахтарями зробити подушку із бетону під реактор.

«Через 2 навчальні дні – в Чорнобиль. На допомогу Київському та Білоцерківському загонам, які безпосередньо працювали на атомній станції. Я разом з двома техніками станції прокладав рукавні магістралі для подачі води для бетонування подушки, - згадує Михайло Васильович. - …Жили ми в гуртожитку в Чорнобилі 10 днів, з 10 по 22 травня. На території – 3 рентгена, крок в сторону – 15-20 рентген. В кімнатах гуртожитку – ніби всі раптово кудись зникли, як у фантастичних фільмах – залишені як-небудь підручники, приладдя для креслення, якісь речі… А залишені машини мали настільки великий фон, що їх відправляли в могильники».

На самій станції Михайло пропрацював 22 години. У жару, від якої божеволієш, радіоактивний пил піднімається стовпом. Михайло згадував як молоді солдати просто на станції їли з котелків. Неозброєним оком було видно, як радіація осідає в їжу. Що з ними трапилось? Адже захисту – ніякого: марлева пов’язка та одяг «х/б».

Постійне опромінення, беззахисність перед радіацією. Невідомість – постійний супутник людей, страх не вернутися назад при кожному сигналу «тривога»…

…Місяць після повернення додому з Чорнобильської АЕС Михайла щоночі мучив один і той самий сон: навколо неймовірно гарна природа, посеред неї – ще „живе” велике місто. На балконах сушиться випрана білизна, відкриті вікна, припарковані будь-де авто, але навколо – пустка, люди – лише у формі, без будь-яких знаків відмінності. Це – війна з радіацією.

„Неправда, коли розказують, ніби радіація немає смаку. Вона має металевий присмак: тоді я спробував її на смак”.

Скільки тоді насправді отримав рентген старший прапорщик Глушак невідомо. Йому поставили 30, хоча тоді всім, по негласній вказівці, записували не більше 25.

«Перші три місяці мені було дуже погано, відчував постійну слабкість. Не міг чергувати добу, не міг піднятися. А потім пішли різні болячки. У поліклініці лікарі не знали що з нами робити – рекомендували пити червоне вино та їсти більше червоних тілець. – ділиться спогадами Михайло. – Дуже багато лікувався, і в санаторіях теж. Але хвороби, що стали вже хронічними, так і лишились: серцево-судинні захворювання, варикоз, гіпертонія».

Наскільки я знаю, Михайло Васильович, від’їжджаючи до Чорнобиля, залишив жінку на 7-му місяці вагітності і 2-річного сина.

«Як на Вашу «поїздку» відреагувала жінка? Чи відобразився на дітях «той самий» радіоактивний пил?», – запитую.

«Жінка при зустрічі кинулася на шию і чи не зі сльозами на очах питала чому не телефонував, чому не писав, переживала дуже. Ну як їй було пояснити? Про радіацію не казав нічого: все нормально, все добре… і все. …А 19 серпня 1986 року у мене народився син Олександр. Я завжди радів, що діти мої були «спроектовані» до вибуху…»

Однак, не все склалося як гадалося у Михайловому житті. Через 5 років після Чорнобильської катастрофи померла від онкозахворювання єдина кохана дружина, залишивши чоловікові трьох дітей. Немало тяжких годин пережив Михайло. З інтервалом у рік пішли з життя його батьки, залишивши сина без будь-якої підтримки. Але до честі вогнеборця слід зазначити, що він всіх трьох поставив на ноги. Хоча у ті часи було дуже важко, але чорнобильські пільги виручили, зміг утримувати сім’ю.

Михайло Глушак завжди хотів, щоб сини стали на його професійну стежину, та, видно, не судилося. Можливо онук зрозуміє діда? Хтозна...

Михайло вже думками на пенсії – залишилось лише 2 роки. Але колеги не дуже радіють цьому – такого водія і командира відділення ще треба пошукати.

Сам же Михайло Васильович бачить майбутнє по-своєму: «Хочу піти служити Богу у церкву Заповіту Ісуса Христа. Завжди рятував людські тіла, тепер буду рятувати душі». Що тут скажеш? Справжній рятівник, відзначений Богом, найкращий батько і мудрий дід, та і просто хороша людина.

Оксана Білоус