До 20-річниці Чорнобильської трагедії

Шлях до світанку…

Троє молодих, привабливих працівників пожежної охорони, отримавши наказ керівництва, у складі спеціального зведеного загону, 9 травня 1986 року вирушили до містечка Чорнобиля. Гадки не маючи, крізь які випробування їм доведеться пройти. Три друга – Олександр Поляков, В’ячеслав Щирий та Григорій Караульний.

По приїзду в Іванків, що за 50 км від ЧАЕС, загін розформували і направили на різні об’єкти. 13 діб житомирські пожежні чергували в Іванкові.

«Вперше я заступив на чергування 10 травня, - згадує Олександр Поляков, в той день і побачив станцію. Враження, я хочу Вам сказати, не з приємних. Купи сміття, пил, тисячі працюючих людей і машин. Гул від зграї гелікоптерів, що кидали мішки зі свинцем у реактор, аби заглушити його. Та що більш за все мене схвилювало, так це кинуті домашні речі і дитячі іграшки. Вони були повсюди – на вулиці, в під’їздах…»

На 14 ніч (з 22-го на 23 травня) їх підняли по учбовій тривозі. Але в кожного з них десь глибоко промайнула гнітюча думка – адже навчання проводились вдень!? Пояснення не забарилося – начальник караулу В. Чухарев (в мирний час начальник атомної частини в Ленінграді) повідомив, що на другому енергоблоці сталася пожежа. Насправді, як вже потім з’ясувалося, через коротке замикання в машинній залі між третім та четвертим енергоблоками загорілися кабелі. Зволікання з їх гасінням могло призвести ще до одного вибуху, успіх справи вирішували секунди...

З одежі у хлопців були лише камуфляж та звичайнісінькі головні убори. Ніяких засобів індивідуального захисту. Але, хіба це давало право хоча б на миттєве послаблення?

Машина житомирян виїхала першим ходом.

Свої обов’язки всі знали чітко. Двоє кинулися розвідати шляхи підходу до осередку пожежі, ще двоє – прокладати рукавну лінію. Висота, на яку потрібно було подавати воду, дорівнювала 9-ти поверховому будинку. Від великого тиску та пекельної температури пожежні рукава не витримували, починали рватися. На війні немає різниці яка в тебе посада чи звання. Полковнику, що проходив поруч, В’ячеслав Щирий крикнув: “Бери рукава та біжи замінюй їх”. Той миттю кинувся виконувати завдання.

- Коли я попав всередину – ділиться спогадами В’ячеслав – там усе було в чаду та вогні, нагорі в коробах плавився свинець, на голову падав дощ з розплавленого металу, під ногами горіли кабелі. Нам довелося баграми здирати палаючі короба, водою почали заливати і верх, і низ.

В тунелі рівень радіації сягав до 300 рентген. Щоб хоч якось вберегтися, було вирішено заходити туди по двоє та знаходиться всередині не більше 10 хвилин, а ще двоє в цей час укривалися від радіоактивного опромінення в машинному відділенні станції.

Від високого рівня радіації перестали працювати переносні радіостанції. Раптом закінчилась вода. Необхідно було віднайти нове джерело і встановити гідрант. Поблизу в водонапірних колонках вода відключена. Нарешті знайшли куди підключитися. Але якась вантажівка, що проїжджала поряд, збила водонапірну будову. І знову все з початку.

Хтось з них у темряві оступився та впав у провалля. Став кричати: “Хлопці, я в реактор впав”. Ця фраза розсмішила усіх до сліз. “Якби в реактор, то вже не кричав би!” Посвітили, а він зовсім поруч.

Але страху чомусь не було. “Ми були виховані на тому, що якщо Батьківщина сказала “треба”, то йшли, не задумуючись на будь-що” – запевняють усі троє в один голос. Діяли мужньо і впевнено. Йшли слідами тих, хто першими вступили у бій з ядерним монстром страшної ночі з 25 на 26 квітня. “– В мені діти – каже В’ячеслав Щирий, – перш за все я думав про їхнє майбутнє.”

Під ранок вогонь став потрохи відступати. В кожного починало першити в горлі, до того ж мучила нестерпна різь в очах. Раптом задзвонив внутрішній телефон, дзвінок був зі штабу керівників гасіння пожежі: «Наказую негайно покинути об’єкт». Але в кожного промайнула думка: а хто ж замість нас? Вже потім, через багато-багато років після цієї фатальної пожежі, вони дізналися, що їх керівництво боялося смертельного ураження радіації людей.

Поспіхом сіли в машину, забувши навіть від’єднати рукавну лінію. Тоді ніхто з них не замислювався над небезпекою невидимого радіоактивного опромінення. Назустріч їхала допомога з Іванкова: ця партія вже була вдягнута в хімзахист.

Відділення одразу ж відправили в лазню, змити з себе радіоактивний пил. Зранку оперативна машина приїхала за ними та відвезла до Житомира в лікарню на обстеження.

Звичайно ж, що досить довго їм довелося лікуватися, наслідки Чорнобиля і до цього часу даються взнаки. Двічі на рік герої проходять амбулаторне обстеження. Але як я не вивідувала, ніхто з них про стан свого здоров’я нічого не хоче казати, якщо щось і розповідали, то по-чоловічому скупо. “Нічого в мене не болить, бачите, я ж живу. Значить, все нормально.” – відбувся В’ячеслав Щирий.

Взимку, якраз на день міліції у 1986, відділення Щирого було викликано в Москву. Трьох мужніх вогнеборців за участь у стримуванні того ядерного монстра нагородили “Знаком пошани” та вищою нагородою комсомолу “Воїнська доблесть”.

Зараз в пожежній структурі (нині МНС) залишився працювати наймолодший з них – Олександр Поляков. Караульний влаштувався в приватну фірму охоронцем, а Щирий вже на пенсії, іноді підробляє на будівництві. Проте, кожен з них ні на мить не пожалкував, що йому випала така доля. Життям вони були закинуті в саме пекло. Але свій обов’язок виконали чесно.

Ірина Романюк

центр пропаганди

ГУ МНС України

в Житомирській області